Біографічний огляд
Василь Іванович Голобородько – один з найвизначніших представників сучасної української поезії, член Національної спілки письменників України . Його творчість охоплює різні аспекти життя та національної ідентичності .Поет працює в різних жанрах поезії : від ліричних до філософських . А його вірші відзначаються глибоким ліризмом , яскравими образами , мовною майстерністю , невичерпною любов’ю до рідної мови та культури .
Цікаві факти про Василя Голобородька :
- Почав писати вірші ще в ранньому дитинстві. Перші написані рядки відзначалися особливою чутливістю до природи і глибоким відчуттям мови , що згодом стало характерним для всієї його творчості .
- Поет був частиною покоління митців , а саме учасником літературного руху “Шістдесятник” . Вони активно виступали проти цензури та обмежень радянської влади у 1960-70-х роках .
- 17 років твори Василя Голобородька не друкували в Україні . Адже він опублікував свою збірку за кордоном , а влада розглядала це як ознаку ворожої діяльності .
- Перша робота письменника була на шахті . Пізніше працював у радгоспі , адже не маючи фаху йому довелося трудитися на мало оплачуваних роботах . Це вже згодом Василь Голобородько викладав у вищих навчальних закладах , де ділився своїми знаннями та досвідом з молодими поетами .
- У 2016 році за видатні досягнення в поезії , Василь Голобородько був нагороджений медаллю Олександра Довженка , яку присуджує Міжнародна літературно-мистецька академія України .
Вірші Василя Голобородька : з дитинства дощ
Один із популярних мотивів у творчості Голобородька – це природа , зокрема дощ , який часто стає символом очищення та відновлення . Вірші поета , де він описує дощ та природу ,не лише передають красу , а й розкривають глибші емоції , приховані в тих чи інших життєвих ситуаціях .
“З дитинства : дощ”
Я уплетений весь до нитки у зелене волосся дощу,
уплетена дорога, що веде до батьківської хати,
уплетена хата, що видніється на горі, як зелений птах,
уплетене дерево, що притихле стоїть над дорогою,
уплетена річка, наче блакитна стрічка в дівочу косу,
уплетена череда корів, що спочивають на тирлі.
А хмара плете і плете зелене волосся дощу, холодне волосся дощу.
Але усім тепло, усі знають: дощ перестане,
і хто напасеться, хто набігається,
хто нахитається,
хто насидиться на горі,
хто належиться,
а хто прийде додому
у хату, наповнену теплом, як гніздо.
“Після дощу”
Дощ пройшов.
На телевежі
Сохнуть неба сині рядна.
В трави обпадають вишні,
Як червоні краплі граду.
По росі бредуть корови
Під зелено-синім гаєм.
Кінострічкою дорога
Пшеницями пробігає.
Пшениці, як ліс, на ниві.
Ми таких іще не знали!..
Йдуть машини вмиті в зливі,
Давлять шинами дзеркала.
“Катерина Білокур : піжмурки квітів”
Квітка ховається за квітку,
грається з глядачем у піжмурки,
не з’являється доти, поки її не назвеш:
“Ти, квітко блакитна, що в’єшся все вгору та вгору,
твориш своїм цвітінням перед очима стіну,
тоді вже й не знаєш, чи то квіти, чи небо –
кручені паничі”.
І кручені паничі з’являються з-поза неназваних квітів.
“Ти, квітко блакитніша, що ростеш при дорозі,
подорожніх виглядом своїм звеселяєш,
проводжаєш ідучих із поля помахами
блакитної хусточки –
волошка”.
І волошка виходить із-за спин інших квітів.
“Ти, квітко найблакитніша, що стелишся
низенько по землі,
щоб і мертві небо побачили –
барвінок”.
І барвінок цвіте з-поза невідомих квітів.
Для тих, хто не знали їхні назви по-українському,
квіти не існують:
для чужинців, які пильно стежили,
як малярка водила пензлем
із набраною ультрамариновою фарбою, на полотні –
квіти були непомітні:
тільки пензель торкався полотна,
як фарба щезала, усотувалася в полотно,
як молоко крізь цідилок –
біле полотно, та й годі, а перед ним
жінка з наполоханими очима,
водить сухим пензлем по поверхні полотна.
Малярчине заняття покваліфікували як непрактичне
і таке, що не має сенсу,
хоч і не вороже для них,
тому залишили її в спокої.
Та варто було малярці назвати квіти їхніми іменами,
як вони стали рівненько за тином,
як пустотливі діти, і зацвіли блакитне.
“Квітка на воді”
Пішла молодиця на річку прати,
стала на білому камені,—
долі лежать сорочки,
у руці праник качечкою
сірою скаче.
А на воді цвіте квітка:
одна пелюстка — очі милого,
друга пелюстка — губи милого,
третя пелюстка — чоло милого.
Цвіте на воді квіткою трипелюстковою
обличчя милого.
Кинула молодиця праник,
кинула сорочку білу
(сорочку, яку він ніколи не одягне,
хіба що вві сні)
І кинулася у воду зірвати
квітку — обличчя милого,
та розійшлися блакитні кола,
та розійшлися тільки червоні кола,
розійшлися білі кола.
І раптом
затремтіла молодиця
від сумних акордів
плачу,
і впала на квітку роса,
і впала на сорочку милого роса…
На річці, на білому камені
молодиця прала.
“Перший сніг”
Я ішов, куди очі дивились,
я ішов, куди ноги йшли.
Куди це очі мої задивились:
мов полотно рушникове ліс!
Я ішов у долонях з тобою,
ти була вся всуціль із очей.
В кожнім оці моєю рукою
вишивала ти квіти людей.
На землі наче біле колосся.
На землі наче біле зерно.
Тільки річечки чорне волосся
обвило моє горло, як дно.
Я боявся розкрити долоні,
хочі і знав: там тебе вже нема.
Цокотіли копитами коні.
Перший сніг святкувала зима.
“Золота птаха”
У квітні
білим небом вишневого молока
літають золоті птахи:
золоті птахи дахів.
Вони політають-політають
і, як голуби, знову сідають на хати.
Аж якось одна золота птаха
прилетіла із білого неба до мене
і забрала мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій.
І потім зникла у білому небі.
Довго я ходив,
довго ходив –
аж поки знайшов ту птаху золоту.
Віддай, птахо золота,
мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій…”
А з-під крил птахи золотої
випурхнуло дівча:
маленьке-маленьке –
у чашечці вишневої квітки умістилося б! –
І на її малесеньких білих долоньках
лежали мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій…
“Ходить листя по узліссю”
Ходить листя по узліссю,
по стежині лісовій,
йде галявиною листя,
загляда в струмок ясний.
І струмок прадавню казку,
казку білу, наче день,
потихеньку-тихо каже,
листя слухає і йде.
Скрізь іде, проходить листя,
хоче ліс увесь пройти…
Я лежу такий безмовний.
Листя, ти мені прости.
“Весна”
Гай, здається, пісні солов’їв
зеленавим вогнем підпалили.
Величезною щіткою терників
весна-дівка бугри побілила.
Мед тягучий озимини
в прямокутниках тихих поля.
Журавлині ключі в вишині
відмикають широку волю.
„Гай одягсь”, – батько очі поклав
заволожені
з возу старого.
Під колеса широкі лягла,
ніби скатерть, широка дорога.
На тюльпанних із сонцем буграх,
де похнюпились білі клени,
чути, як в далину дітвора
шелестить, як листочки зелені.
“Переджнивʼя”
Сизими хвилями жито
Розходиться з краю в край,
Сонцем липневим облите
Б’ється в зелений гай.
Медом і липою пахне
В стиглім колоссі зерно.
Скоро, вже скоро в комбайни
Бризне рікою воно.
Жита вродило багато,
Тільки б зібрати учас,
І проспіваються хати
Наскрізь піснями у нас.
“Сам за деревом”
З-за дерева узнаю, що я вже не я,
а дощ за деревом.
Тепер мої вівці пасуться без мене.
А я стою за деревом і думаю, як же мені бути,
щоб про мене люди знали тепер – коли я е дощ?
Бо дощ тільки тоді є дощем, коли в довге волосся
вплітає соняшники,
бо тільки тоді люди і знають, що то йде дощ.
А як же мені бути, коли я стою за деревом,
чим тепер мені виявляти людям свою людську суть,
хоч і суть дощу я вже вмію
виявляти довгим волоссям?
Невже тепер я уже не я, коли я є дощ?
Вірші Василя Голобородько : Наша мова
Для письменника мова – це основа народної душі і важливий елемент національності . Українська мова для нього є носієм історії , традицій , а також сили та боротьби , особливо в умовах історичних труднощів і політичних репресій .
“Наша мова”
Гай, здається, пісні солов’їв
зеленавим вогнем підпалили.
Величезною щіткою терників
весна-дівка бугри побілила.
Мед тягучий озимини
в прямокутниках тихих поля.
Журавлині ключі в вишині
відмикають широку волю.
„Гай одягсь”, – батько очі поклав
заволожені
з возу старого.
Під колеса широкі лягла,
ніби скатерть, широка дорога.
На тюльпанних із сонцем буграх,
де похнюпились білі клени,
чути, як в далину дітвора
шелестить, як листочки зелені.
“Самовбивці”
Ми — репані жителі Хохландії,
ми — хохли з обвислими вусами,
ми — ледарі і боягузи,
ми — куркулі і підкуркульники,
ми — бандити, зрадники, поліцаї,
ми — мазепинці,
ми — петлюрівці,
ми — бандерівці,—
нам нічим оборонятися від нападів,
від будь-яких образ,
кинутих нам ким не заманеться:
наша артилерія — чумацькі випряжені вози,
що поціляють задертими догори дишлами
у ворога,
який наступає на нас нізвідки і звідусіль,
наша авіація — вітряки,
сконцентровані на одному бойовому аеродромі —
у музеї народної архітектури просто неба.
Нам немає місця на своїй землі,
нам нікуди подітися у цьому світі:
ми емігруємо лише до давньої Греції,
розгорнувши Гомерову “Іліаду”,—
аби вижити — ми себе вбиваємо:
стираємо своє ім’я — ім’я українця — з лиця землі,
як власний плювок,
ми відмовляємося від своєї мови,
як від якогось нездійсненого злочину,
у якому нас ніби звинувачують,
ми відмовляємося від рідної домівки,
стіни якої уже не захищають,—
ми — самовбивці.
“Савур – могила”
Це я — мандрівний кобзар —
іду битим шляхом
і помічаю при дорозі гніздо,
де повно пташиних яєчок.
Коли нахиляюся нижче, бачу:
гніздо викладене круглими камінцями.
“Дай мені отого самоцвіта —
він нагадує мені рідну Полтавщину”.
Камінці самі собою розкотилися,
і пташка розгублена на самому дні
камінцем застигла.
“Поставмо свічечку отут при дорозі!”.
“Шукачі могил”
Вдивляємося одне одному в очі,
вигукуємо найважливіші, ніби щось загрожує
нашому
існуванню цієї миті, слова крізь товщу повітря,
спресованого у важку океанську воду,
але замість слів чуємо обопільне мовчання:
– де наш голос?
Стоїмо перед віконцями у тюремних брамах
у нескінченних чергах, випрохуючи побачення
та щоб передати передачу, але нам повідомляють,
що тих, кого ми розшукуємо, тут немає:
– де наші поети?
Ходимо по кладовищах усього світу,
прикладаємо вухо до мовчазних безіменних
могил у лісах, у тайзі, у тундрі,
прислухаємося до братських могил умерлих
голодного тридцять третього року
(чи не почуємо звучання сопілки, дудочки,
денцівки,
флояри, джоломії, що були позакопувані
разом із загиблими),
опускаємося водолазами на дно моря до могили
потопленої баржі із засудженими,
з жахом наближаємося до прикиданої землею
ями,виповненої вапном:
– де могили наших поетів?
(Палимо свічу
перед пустелею світу
у вишневому цвіту)
“Площею прогулювалось кільканадцять”
Площею прогулювалося кільканадцять
пам’ятників невідомому солдату.
Вони жваво про щось говорили,
курили і все поглядали на перехожих —
все чекали, що от-от прийдуть ті,
хто їх ждав з війни.
Але всі вони або повмирали,
або давно вже їх забули.
Батько весь час відчуває вину,
що не він згинув, а його друг із Дону,
але на площу і він не прийшов.
