Біографічний огляд
Василь Олександрович Сухомлинський – письменник,один із найбільших відомих діячів в історії української педагогіки,автордитячих книг (понад 40), числених статей і методичних посібників.
Сухомлинський був переконаний, що педагогіка повинна виховувати не просто освічених людей, а гармонійно
розвинених особистостей.
Цікаві факти про Василя
Сухомлинського
- Свій перший урок провів у 17 років,а вже у старшому віці став директором Павлиської середньої школі в Кіровоградській області (тепер Кропивницький район), де створив модель “школи радості”, в якій навчання поєднувалося з активним емоційним і моральним розвитком учнів.
- Його твори перекладені на понад 30 мов світу і користуються великою популярністю серед педагогів, батьків та усіх, хто прагне виховувати дітей у атмосфері турботи й любові. Попри визнання і популярність книг,
- Сухомлинський залишався відданим своєму головному покликанню -бути вчителем і вихователем.
- Письменник мав великий інтерес до природи і часто використовував її як метафору в своїх педагогічних працях. Він вірив, що природа є важливим вихователем і джерелом моральних цінностей. Багато його оповідань і казок про природу містять глибокі уроки про гармонію, взаємодопомогу і розвиток
Спадщина та визнання
Педагогічні ідеї Василя Сухомлинського залишили незабутній відбиток в українській освіті та вихованні. Його підходи і сьогодні активно застосовуються в школах, програмах і методиках навчання. Наукові дослідження, присвячені його педагогічним принципам, а також численні перевидання книг Сухомлинського використовуються педагогами не тільки в Україні, а й за кордоном.
Хоча Василь Сухомлинський пішов з життя 2 вересня 1970 року, його спадщина й досі живе в учителях і вихователях, які черпають з його праць натхнення, прагнучи допомогти дітям реалізувати свої можливості та стати корисними членами суспільства.
Вірш Сухомлинського про Батьківщину
« Моя вітчизна»
Я був на далекій чужині, –
Там небо таке ж голубе,
Та тільки нема Батьківщини,
Нема там, Вітчизно, тебе.
Бо в ріднім краю над землею
Чистіша і глибша блакить
І сонце Вітчизни моєї
Яскравіше в небі горить.
Я був на далекій чужині,
Дивився на зорі ясні –
Одні вони в небі осіннім,
Та в серці людськім не одні.
Я очі прекрасні й відверті
В країнах чужих зустрічав,
Та вірним лишився до смерті
Далеким і рідним очам.
Бо в них неповторно – єдине
Єднання думок і чуттів,
Бо в них видно душу людини,
Красиву й правдиву в житті.
Я слухав пісні на чужині –
Хороші думки в тих словах,
Але то не крила орлині,
Що є в наших рідних піснях…
«Олександрія»
Поїзд підходить до рідного міста.
– Олександрія! – сказав провідник.
Бачу в вікні незнайомі квартали,
Тихий майдан біля колії зник.
Серце схвильоване б’ється частіше
(Рідний бо дим нам солодкий, мовляв…).
Світлі будинки стоять на майдані,
Там, де пустир непривітний лежав.
Ось шахтарі поспішають на зміну,
Кличе до шахти веселий гудок;
Йду мимоволі за місто, до шахти,
За шахтарями прискорюю крок.
Там, де село починалося тихе,
Де ми в дитинстві ловили щурів, –
Знову квартали, і вже прийнялися
Перші дерева шахтарських садків.
Біля нового шахтарського клубу
Дошка пошани, – портрети на ній
Друзів дитинства, що славу приносять
Олександрії моїй трудовій.
Здраствуйте, друзі мої однолітки!
Кожен із вас по сторінці вписав
В скромний літопис шахтарського міста,
Щоб розцвіла його юна краса,
Щоб поїзди по просторам Вітчизни
Вугіль із нашого міста везли,
Щоб корпуси кам’яні серед степу
В рідному місті найшвидше зросли,
Щоб молоділа Олександрія,
Квіткою стала в шахтарськім вінку,
І щоб про труд наш складали поети
Пісню натхненну, щасливу, дзвінку.
«В Каховці зустрілися друзі»
На Дніпрі в сорок третьому році
Два солдати зустрілись в бою.
Почали в легендарній Каховці
Щиру дружбу солдатську свою.
Привели їх воєнні дороги
Аж до Ельби, скінчилась війна,
В мирнім сяйві зірок перемоги
Зустрічала їх дома весна.
В рідний край повернулися друзі –
В чигиринський колгосп хлібороб,
А другий, лісоруб з Білорусі,
У поліське село над Дніпром.
Та коли навесні пароплави
На Каховку пішли по ріці,
З орденами солдатської слави
Гімнастьорки наділи бійці.
Бо гудки пароплавів звучали
Довгожданим наказом для них,
Бо вогні на далекім причалі
Як заграви ночей фронтових.
І в Каховці зустрілися знову
Вірні друзі старі, фронтові:
На велику народну будову
Клич Вітчизни тепер їх привів.
Вірш Сухомлинського про Україну
«Щаслива цвіте Україна»
Стоїть над Дніпром невмирущий
Поет український бунтар,
Увічнений в бронзі, граніті
І в серці народнім Кобзар.
Коли у степах України
Настане світанку пора,
Вдивляються очі поета
В широкі простори Дніпра.
І бачить поет Україну
Не ту, що колись оспівав,-
Встає перед ним Придніпров’я
В чудовому сяйві заграв.
В сліпучих огнях Дніпрельстану –
Муровані села в садах,
Ведуть трактори електричні
Плуги на безкраїх ланах.
І люди – не ті, що німими
З дітками на панщину йшли,
Не ті, що скорботу одвічну
В серцях до могили несли.
У праці оновленій щастя
Знайшов своє звільнений люд:
Іде на роботу з піснями,
Що славлять Вітчизну і труд.
І скоро Дніпро повноводний
Віддасть свої води живі
Просторам пустині, де землю
І трави сушив суховій
Вірш Сухомлинського для дітей
«Дивина»
Лошатко танцювало в парку.
Було там гамірно і жарко.
Втомилося, на лаву впало,
Яку недавно фарбували.
Прокинулося: що за гра?
Таке смугасте, як матрац.
Дивується: оце загадка.
Я зебра вже чи ще лошатко?
“УЧИТЕЛЬЦІ“
Не забуду ніколи хвилини,
Як прийшов я до вас малюком.
Двадцять весен бузки розквітали
З того часу за вашим вікном.
Ви той тихий і сонячний ранок
Неповторним зробила для нас.
Ви ввели нас в життя Батьківщини,
Ввівши в світлий, омріяний клас.
В наші душі всю велич Вітчизни
Ви зуміли тоді донести
І навчили не тільки читати,
А й любити, творити, рости.
Роки йшли, і життя розцвітало,
Учні ваші змужніли давно,
Та навіки лишилася згадка
Про любиме і рідне село.
І про сонячний день вересневий,
Як на першім листку в букварі,
І про світло в вікні серед ночі
У будинку шкільнім на горі.
І для вас, Катерино Петрівно,
Ми бажаємо ранків ясних
Вересневих багато-багато-
Серед щастя дитячого й книг.
Твори Сухомлинського для дітей шкільного віку
«Дуб під вікном»
Молодий лісник побудував у лісі велику камʼяну хату і посадив дуба під вікном. Минали роки,виростали у лісника діти,розростався дубок,старів лісник. І ось через багато літ,коли лісник став дідусем,дуб розрісся так,що заступив вікно. Стало темно в кімнаті,а в ній жила красуня – лісникова внучка.
– Зрубай дуба,дідусю, – просить онучка, – темно в кімнаті.
– Завтра вранці почнемо… – відповів дідусь.
Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і девʼятьох онуків,покликав онучку-красуню й сказав:
-Будемо хату переносити в інше місце.
І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини,девʼять онуків і красуня-внучка
«Покинуте кошеня»
Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому,до матусі. Проходять люди,дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою,хто сміється. Хто жаліє:бідне кошеня,та й іде собі.
Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилось воно до куща та й сидить – тремтить. Поверталась зі школи маленька Наталочка. Чує – нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова,а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.
«Не загубив,а знайшов»
Коли синові виповнилось дванадцять літ, батько дав йому нову лопату й сказав:
— Іди, сину, в поле, відмір ділянку сто кроків уздовж, сто впоперек і скопай.
Пішов син у поле, відміряв ділянку й копає. А копати він ще не вмів. Важко було попервах, поки руку набив та й до лопати приловчився.
Наприкінці робота ішла все краще й краще. Та коли син застромив лопату в землю, щоб перевернути останню скибу, вона зламалась.
Вернувся син додому, а на душі неспокійно: що скаже батько за таку шкоду?
— Пробачте мені, тату, — каже син. — Я вчинив збиток. Лопата зламалась.
— А копати навчився? Копати тобі наприкінці було важко чи легко?
— Навчився, — каже. — І копати наприкінці було легше, як на початку.
— То ти не загубив, а знайшов.
— Що ж я знайшов, тату?
— Бажання трудитись. Це найдорожча знахідка.
«Два метелики»
Над зеленим лугом літали два метелики. Один білий, а другий червоний. Зустрілися, сіли на зеленому листочку та й хваляться. Білий метелик говорить:
— Мої крильця найкрасивіші, бо я схожий на білу хмаринку.
А червоний метелик і собі хвалиться:
— Ні, мої крильця красивіші, бо я схожий на сонце.
Зайшло сонце, настала ніч. Обидва метелики посіріли.
